Дитині, яка вже не народиться...

Вона так хотіла народитись,
Лишити на землі свій слід.
Та не судилось їй на світі жити,
І вже в очах немає сліз.
 
Вона хотіла крикнуть: «МАМО!»
і обійняти татуся,
Але ж чому так, Боже, сталось,
І горю вже нема кінця.
 
Вона ні в чому ще не винна,
Це плід «взаємного» кохання.
Для мами втрата ця жахлива,
Життя- суцільне лиш страждання.
 
Їй так хотілось обійняти доню,
Чи може приласкати сина.
Така вже її, на жаль, доля.
А він сказав: «Ти в цьому винна!»
 
Маля жило у ній недовго,
А вона вже всигла полюбити.
А потім втратила: «О, доле,
Як же тепер на світі жити?!!»